Український центр гуманітарної інформації ⌠Світогляд■ - Інтерв'ю місяця

Віталій Дончик: ⌠Потрібні закони, які б відстоювали пріоритет української духовної продукції■

Про шляхи розвитку сучасної української літератури розмірковує член-кореспондент Академії наук України, літературний критик, лауреат премії їм. Т.Г.Шевченка, професор Віталій Дончик.

Дончик Віталій Григорович

Народився 15 квітня 1932 року в м. Крюкові Кременчуцького району Полтавської області в учительській родині. Закінчив Київську спецшколу - інтернат з англійською мовою навчання. 1951- 1956 рр. навчався в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка на романо √ германському відділенні філологічного факультету. Отримав диплом (із відзнакою) філолога, викладача англійської мови та літератури.

1957 року з▓явилися перші публікації в пресі. Перейшов на роботу до редакції ⌠Літературної газети■. Обіймав посади літпрацівника відділу критики, завідувача відділу критики.

1962 √ 1965 рр. навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. 1965 року був прийнятий до Спілки письменників України як активний критик. Захистив кандидатську дисертацію на тему ⌠Розвиток аналітичного начала в українській літературі■. Вийшла літературно-критична книжка √ ⌠Час і його обличчя■ (1967).

У 1970 -71 рр. роках вийшли друком книжки ⌠Грані сучасної прози■, ⌠Петро Панч■ та розділ ⌠Проза■ у 8-томній ⌠Історії української літератури■.
1981 року присуджено премію в галузі літературно - мистецької критики (тепер ім. О. І. Білецького). 1983 року захистив докторську дисертацію на тему ⌠Український радянський роман: рух ідей і форм■. В Інституті літератури пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу української літератури ХХ століття. З 1989 року - головний редактор журналу ⌠Радянське літературознавство (від 1990 року √ ⌠Слово і Час■). 1989 року з▓явилася друком книжка ⌠Зупинені миті. Статті, спогади, полеміка■.

1988 √ 1989 рр. √ один із організаторів створення в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка та Спілці письменників України ініціативних груп Народного Руху за перебудову, учасник підготовки першої програми Руху, київської міської конференції, голова редакційної комісії Оргкомітету з підготовки Установчого з▓їзду НРУ. Делегат I з▓їзду Руху, голова редакційної комісії з▓їзду, обраний членом Великої Ради Руху. 1990 року комісія контролю при ЦК КПУ виключила Дончика В. Г. з лав КПРС.

Один з фундаторів Демократичної партії України, обраний I (Установчим) з▓їздом ДемПУ заступником голови партії, був головою Київської міської організації ДемПУ.

1992 √ 1993 рр. - заступник голови держадміністрації м. Києва, голова департаменту з гуманітарних питань.

1992 року обраний членом √ кореспондентом НАН України. У 1996 році отримав Державну премію ім. Т. Г. Шевченка як редактор та автор навчального посібника ⌠Історія української літератури. XX століття■ (разом із іншими авторами).

З липня 1997 року по грудень 2002 року √ завідувач відділу української літератури XX століття Інституту літератури. Професор (з 1996р.).

2003 року вийшла книжка ⌠З потоку літ і літпотоку■.

Нагороджений орденом Святого рівноапостольського князя Володимира Великого (1998), нагрудним знаком ⌠Знак пошани■ Київського міського голови (2001), Почесною грамотою Президії НАН України (2002). За активну участь у справі розвитку та популяризації української мови у 2003 році нагороджено другим нагрудним знаком ⌠Знак пошани■ Київського міського голови.

- Віталію Григоровичу: Ви до недавнього часу очолювали відділ української літератури XX століття в Інституті літератури Академії наук України, за книжку ⌠Історія української літератури. XX століття■ разом з іншими авторами отримали Державну премію ім. Т. Г. Шевченка. Зараз - керівник проекту "Академічна "Історія української літератури■ в 10 томах". Отже, кому, як не Вам, розуміти процеси, що відбуваються в українській літературі. Якою Вам бачиться перспектива української літератури вже в новому, XXI столітті?

- Справді, хоч ми й зараз, як кажуть, всі поринуті в історію, але так чи інакше не можемо не бути причетними до того, що діється в сучасній українській літературі.

Це тим більше важливо, що останнім часом, на мій погляд, є певний розрив між академічним літературознавством і тими процесами, що відбуваються в сучасному письменстві, в середовищі молодих літераторів. Як правило, між нашим Інститутом та Спілкою письменників завжди були тісні контакти, було уважне вивчення й висвітлення злободенних творчих проблем. Сьогодні враження таке, що академічна літературна установа і творці літератури працюють на ⌠паралельних курсах■, не перехрещуючись. Що ж, були колись і теорії такі, що академічній науці сучасною творчістю не слід займатися: мовляв, пройде час, усе відлежиться, стане цей період історією, тоді й будемо його вивчати. Проте я переконаний, така ⌠теорія дистанції■ штучна, вона розриває те, що насправді є нерозривне й взаємопереплетене.

Пригадую, в середині 90-х років у Спілці письменників відбувалося обговорення ⌠Відродження чи занепад?■. Саме формулювання свідчить, що питання поставало досить альтернативно. Та й сьогодні ще дехто вважає, що зміни в українській літературі не є змінами на її збагачення чи розвиток, піднесення. Я б так не сказав.

Просто ми, критики, літературознавці, старші письменники, не були готові до того, щоб сприймати літературу в кардинально новій якості. Дуже легко зрозуміти (ми й раніше це розуміли, а тепер побачили наочно), що ідеологізація, вимушена заангажованість письменника тільки зашкоджують художній якості творів. Досить згадати, як незатишно почувалися автори, силувані до ⌠робітничої теми■, ⌠колгоспної■, теми дружби народів, змалювання ⌠образу комуніста■ тощо.

Зараз письменники цілком вільні, що хочуть, те й пишуть, обирають будь-які теми й сфери життя, зокрема ті, що раніше були табуйовані. Тільки ця свобода вибору далеко не в кожному випадку поєдналася з високою відповідальністю, суто внутрішньою ⌠самозаангажованістю■, вона нерідко обернулася ⌠вседозволеністю■ й тенденціями суцільного негативізму. Звідси й оте поширене нині, що здатне лише засмучувати, ⌠сексапатологічне■, ⌠матюкове■, ⌠криміналізоване і под. чтиво. І це не просто мода на нецензурну лексику, яку можна зустріти в багатьох. Іноді це диктується і тим, що література, вивільнюючись від усіляких колишніх регламентацій і табу, хоче втекти від будь-яких канонів та норм і в мовному плані. Навіть такий письменник, як Павло Загребельний, в романі ⌠Брухт■ теж віддав данину цій моді.

Де тут пошук, де тут піна, - не говоритиму (більше, вважаю, піни). Але знаю напевне: поза всім тим українське слово в Україні не занепало!

По-перше, я б звернув увагу на кількісний показник. Такої великої кількості молодих поетів і прозаїків я не пригадую. Якщо стежити за журналами, книжковими першопублікаціями, дебютними поетичними збірками, - це зоряне небо. Рівень різний, але в переважній більшості це не ⌠художня самодіяльність■, це творчість, це письменство. Так, у нас кепські справи з книговиданням, розповсюдження книжки розвалилося, і, здавалося, що українській літературі ніяк не розправити свої крила. І все-таки хай наклади невеликі, точніше, зовсім малі, надто для такої держави, як наша, і маємо хаотичний, дисперсний літпроцес, українська поезія, проза є. І з хаосу окреслюються новітні самобутні явища. Хоч би що там говорили про Ю. Андруховича, але це цікавий, серйозний, справжній письменник. І поет, і прозаїк. А Оксана Забужко, чудова поетеса, філософ, дослідниця. І в романі, про який було стільки суперечок, - ⌠Польові дослідження українського сексу╩ ,- закладено непересічну філософську концепцію. Василь Шкляр увійшов в українську літературу своїми талановитими повістями ще в 70-х роках минулого століття. Сьогодні він, я б сказав, із викликом демонструє, що українська література може мати свій бестселер, може мати свій вишуканий детектив. В його творах, крім детективного сюжету, багато психології, драматичних колізій, це цікаво.

Сьогодні Шевченківську премію заслужено одержують і молоді письменники ⌠дев■яностики■ - Є. Пашковський, В. Слабчук, і представники попереднього покоління В. Герасим▓юк, В. Медвідь. Привертають увагу зовсім свіжі талановиті публікації: М. Слабошпицький ⌠Поет із пекла■, В. Неборак ⌠Введення у Бу-Ба-БУ", Н. 3боровська ⌠Реконкіста■.

Коли ведемо мову про ⌠літературний пульс■, завжди питаємо: ⌠А як працюють старші письменники? Що з▓являється нового у них?■ Успішно працюють: П. Загребельний, А. Дімаров, Ю. Мушкетик, Ліна Костенко, Вал. Шевчук, М. Вінграновський, Г. Чубач, С. Йовенко і ще багато, багато інших.

Зараз, кажуть, пора щоденників, спогадів, але не тому що письменники постаріли, а тому, що це такий жанр, в якому має бути максимум щирості, достеменності, він вимагає повної відвертості і найменше ⌠самоцензури■. Такі твори добре читаються. Тому з одного боку - це Дімаров (⌠Прожити й Розповісти■), з другого - значно молодша поетеса І. Жиленко, яка теж видала свої спогади, що мають розголос, хоча окремою книжкою вони, здається, ще не вийшли. З▓явилися два томи дуже цікавих щоденникових записів О. Гончара.

Не можна не помітити раптовий вибурх оригінальної жіночої прози. З легкої руки Софії Майданської (⌠Діти Ніоби■ та ін.) жінки, відомі поетеси, одна за одною виступають чи не щороку з романами або повістями: С. Йовенко, Г. Паламарчук. Т. Зарівна, С. Короненко, Н. Дзюбенко - кажу з пам▓яті, це ще не всі. На мій погляд, це самобутнє явище, цікавий феномен, його слід би було науково розглянути на рівні кандидатської дисертації.

Кажу про прозу, за якою традиційно стежу, хоч і не так пильно, як колись. А українська поезія розвивалася у нас завжди - за сприятливих умов і без умов. Здатність і вдатність до поезії - це одна з наших національних рис. Взагалі вважаю, що в світовій літератури такого ⌠космічного спалаху■, як українська поезія XX століття, аналогів немає. Тільки самих імен, починаючи від Лесі Українки, молодомозувців, до Тичини, Сосюри, Рильського, Плужника, Бажана, Антонича, Свідзінського, Маланюка, Малишка, до шістдесятників і сімдесятників - перераховувати можна до безконечності...

Окрім цього, є ж не тільки ⌠теренна■ література, є й література діаспори. Сьогодні, як кажуть, два ручаї об▓єдналися, і ми маємо єдину могутню ріку української літератури. У ті часи (напр. 40-50 рр.), коли в Україні не було умов для розвитку художньої творчості, літературний розвиток компенсувався набутками письменства українського зарубіжжя. Тепер закон сполучених посудин діє на повну силу.

Сьогоденний літературний процес - цілком нормальний. Ясна річ, література трохи розгубилася в новому часі. П▓янке повітря свободи хмелить. Раніше було простіше, уніфікованіше: література знала, що від неї вимагають, і вона, справжня, знала, від чого їй слід тікати. Літературний процес був, фактично, одержавлений чи ⌠оказенений■ √ певна кількість видавництв, певна кількість журналів зі своїми чіткими профілями, все було розграфлено та розписано, визначено ієрархію тем і героїв. Зараз він розкиданий, роздрібнений, хаотичний, не введений в береги - тобто цілком вільний і неповторний. Цінності мають самі викристалізовуватися, незалежно від премій.

Найважче за цих обставин децентрованості й хаосу критиці. Вона завжди відчувала тиск матеріальних чинників, а в ринкових умовах - тим більше.

Найбільша ж біда і горе цьогочасного літературного процесу - це якраз те, що нашу літературу, культуру, виснажену в умовах царсько-більшовицької російської імперії, було з початку 90-х років байдуже кинуто на самовиживання в дикий і нецивілізований ринок. Та й досі державної підтримки, не те що дбайливої опіки, немає. Російська книжка дешевша не лише тому, що в Росії багато власного паперу, енергоносіїв тощо. А й тому, що в них давно немає податку на книжку. А з нашої досі не знято ПДВ. Ухвалити ж закон, який би відстоював пріоритет української духовної продукції в Україні, захищав би її від експансії зовні, наші депутати, колишні ⌠інтернаціоналісти■, сьогоднішні малороси не здатні. На книжку, культуру, науку треба кидати мільярди. Тільки брати їх не з убогого бюджету одної з перших за територією і населенням у Європі держави, а з кишень мільярдерів - корупціонерів і крадіїв, олігархів і плутократів.

- Розкажіть, будь ласка, про новий проект "Академічна історія української літератури■ в 10 томах".

- Здавалося б очевидним, що якщо повної і об▓єктивної ⌠Історії української літератури■, яка б охоплювала часи від давнини до сьогодення, в нашій науці досі не було (в радянський період такі не могли бути написані), то такий проект мав би всіляко вітатися. Проте навіть у нашому науковому середовищі у декого був сумнів, чи він потрібен. Мовляв, на Заході вже відмовилися від багатотомних історій. На часі, мовляв, новий історизм, зовсім нові підходи до створення історій літератури... Але ж на Заході перевиробництво таких історій, найрізноманітніших - і індивідуальних, і колективних: різні концепції, різні методики. Там процес осмислення національних культур тривав постійно. А в нас протягом ХХ століття не було створено жодної повної ⌠Історії української літератури■. ⌠Начерк історії української літератури■ Б. Лепкого містить розгляд процесу тільки до І. Котляревського; 6-томна праця М. Грушевського закінчується на першій половині ХVII століття; ⌠Історія української літератури■ Д.Чижевського, що була видана за кордоном 1956 року, доведена лише до періоду реалізму; ⌠Історія■ С.Єфремова - до 20-х років XX століття, тритомна праця М.Возняка теж не включала літературу ХІХ та ХХ століть. З ⌠радянських спроб■ найбільш ґрунтовною була 8-томна ⌠Історія■, але ж чи не половина видатних творців у ній або ж замовчувалася, або розглядалася з негативними ярликами.

У 90-х роках нами було створено ⌠Історію української літератури. XX століття■ в 2-х томах, про яку Ви згадували, видано Інститутом і ⌠Історію української літератури XIX століття■ (за редакцією М. Яценка).

Сьогодні у авторів майбутньої ⌠Історії┘■ всі умови й можливості для написання повної і об'єктивної, нової за концепцією, методологічними підходами багатотомної праці. Цей проект був затверджений Бюро Відділення НАН України під головуванням акад. І. Дзюби (до речі, він один із авторів і редакторів томів) та Президією Академії наук під головуванням акад. Б. Патона, де було заслухано мою доповідь. Виділено спеціальні кошти Кабінетом Міністрів України (тобто, залучаючи авторів з вищих навчальних закладів, ми зможемо оплачувати їхню працю). Основним науковим ⌠провідником■ і виконавцем проекту залишається, звичайно, наш Інститут літератури (директор √ академік М. Жулинський). Зараз роботу розпочато, вона розгортається. Важливість мети і сам адресат (а це наступні покоління, філологічна наука, світ, якому ми маємо розповісти про нашу літературу, а через неї про український народ, його менталітет і духовність) надихають нас.

- Нещодавно в одній із програм на українському телебаченні народний депутат України Валерій Коновалюк, член депутатського об▓єднання ⌠Регіони України■ у дискусії з народним депутатом України, головою ВУТ ⌠Просвіта■ Павлом Мовчаном щодо розвитку української мови та літератури сказав, що сьогодні в Україні немає достойних письменників, окрім Бузини та Андруховича, правда останнього він теж гудив. Як Ви можете прокоментувати таку думку цього депутата, представника правлячої на сьогодні в Україні сили?

Є таке визначення ⌠войовничий невіглас■. Якщо політик, не літератор В. Коновалюк не просто, бажаючи шокувати свого співбесідника, сказав будь-що, не замислюючись, то й тоді його приклади засвідчують некультурність і неуцтво, дуже дивні як для народного депутата. Якщо ж справді він так вважає, то це подвійна некультурність. Поставити поруч абсолютно посереднього, малограмотного, продажного журналіста Бузину з Андруховичем, талановитим і серйозним письменником, - це поза коментарями. Пристойні видання взагалі вважають нижче своєї гідності згадувати саме прізвище Бузини. Він з▓являється на сторінках тільки жовтої преси українофобського спрямування (чи у відповідному ефірі) і замовляють його тоді, коли треба вилити чергову порцію бруду на українські духовні надбання, на саме українство як таке.

- Часто можна побачити в міському транспорті молодих людей, які читають ⌠Алхіміка■ або інший роман популярного португальського автора Коельо, романи іспанського письменника Артуро Переса-Реверте або російських детективщиків. Що ми маємо в українській літературі в цьому жанрі сьогодні? І якщо маємо, то чому про них не відомо широкому загалу?

- Щось маємо, щось не маємо, щось дуже легко можемо мати. Взагалі цей процес не є чимось не природним, коли люди читають не тільки українську літературу, а й російську, англійську, іспанську чи португальську. Особливо, коли йдеться про читання ⌠для метро чи електричок■, швидке, легке.

Мене в даному разі непокоїть лише те, що ці видання читають російською, а не українською мовою. У нас завжди було чимало чудових перекладачів, висока школа перекладу. Тільки ж якби наші переклади виходили великими тиражами, були в усіх книгарнях - безліч різноманітних книжок, гарно виданих, дешевих. І вони б читалися так само добре, як і російські переклади, і разом з ними і відповідне чтиво українською мовою.

Свого часу Ю. Дольд-Михайлик не давав дозволу на тиражування його популярного пригодницького роману ⌠І один у полі воїн■ російською мовою, поки він не вийшов тричі масовим накладом українською. І читали твір українською в усьому Союзі! І ⌠Хрещений батько■ вийшов в Україні раніше, ніж у Росії, і примірники ⌠Всесвіту■ зачитувалися до дірок. Та й зараз видав же вчасно І. Малкович ⌠Гаррі Потера■ українською, і весь чималий тираж швидко розійшовся.

Поява будь-якої популярної книжки українською мовою - на користь розширення ареалу української мови. Є й зворотній процес. Поки українська мова не має такого поширення, яке вона мусить мати на своїй рідній землі, будуть тенденції, про які Ви кажете. Треба, щоб відбулися радикальні зміни у книговиданні, книгопоширенні, книготоргівлі. Щоб у цій сфері дотримувалися національних пріоритетів, щоб українська книжка не була пасербицею у себе вдома. Зміниться мовна політика влади - тоді багато що зміниться. І ринок книжковий зазнає змін. Павло Загребельний колись казав, що українська книжка має бути скрізь, куди не глянь, і в цьому переважаючому потоці має бути, певна річ, й іншомовна. Та ми не повинні шукати, як правило, марно свою книжку, як зараз батьки шукають українське видання для дітей.

- Шановний Віталію Григоровичу! З лютого 1999 року в Україні почав виходити журнал ⌠Урок Української■, до редколегії якого Ви входите. Розкажіть, будь ласка, про цей журнал, про історію його виникнення, про теми, які він порушує, та про коло його друзів і читачів.

- Це журнал з питань мовної політики в Україні, філологічної освіти й українознавства в контексті національної безпеки та діяльності ЗМІ. Розділ часопису ⌠Бути чи не бути■ - це завжди гостра постановка проблем, пов▓язаних із станом та перспективами розвитку української мови. Національна ідея, національна ідентичність, а також такі теми, як глобалізація, свобода слова, опозиція, партія влади, єдина помісна Церква, цензура давня й сьогочасна, постійно обговорюються в цьому розділі. Ці принципові питання так послідовно й виважено не відстежуються, мені здається, в жодному журналі, - без озирання на персони, чи стереотипи, навпаки, з переконливою полемікою із противниками національної ідеї.

Чимало матеріалів друкує ⌠Урок Української■, присвячених культурі мови (⌠Практикум■), - як ми говоримо, яку маємо мову на телебаченні, радіо, в рекламі, мова журналістів, мова вчених, мовленнєвий етикет тощо.

Назви розділів ⌠Нове в програмах і методиці■, рубрик ⌠Не зовсім за підручником■, ⌠Лектура з літератури для вчителя й учня■, ⌠Філологія на дозвіллі■ говорять самі за себе. До часопису надходить чимало вдячних відгуків від учителів, які знаходять у ньому багато корисного для себе у підготовці до уроків, позакласної роботи.

Головний редактор ⌠УУ■ Сергій Гречанюк, відомий український критик, літературознавець, публіцист, автор низки цікавих книжок, не тільки винайшов ідею такого часопису, а й є ось уже шостий рік безпосереднім і, по суті, єдиним виконавцем проекту - складна, осяжна , а в наших несприятливих для української преси умовах і подвижницька та саможертовна праця! Моя роль - в силу обставин, - це лише солідарно підтримувальна та іноді консультативна. Коло читачів і передплатників журналу розширюється, він, мені здається, не може не подобатися тим, хто долучається до нього.

Адреса редакції: 01030, Київ, бульвар Шевченка,14,к.29;
тел. 239-31-76
E-mail: urok_ukra@ukr.net
Передплатний індекс 22415

Дякую за розмову. Щасти Вам у літературній праці та політичній діяльності.

Інші статті розділу:

2007

Червень
Юрій Костенко, голова Української Народної Партії: ⌠Я впевнено дивлюся в українське майбутнє, побудова української національної держави - це лише питання часу■

Березень
Лариса Ратич, секретар Асоціації ⌠Українська громада в Іспанії■: ⌠Я відчуваю, що в Іспанії кожна людина √ це цінність, і наші люди також відчувають це у ставленні до себе■

2006

Грудень
Андрій Дончик, Головний режисер із запуску нових проектів телеканалу 1+1: ⌠Я переконаний: якщо в нас не буде української масової культури, не буде нашого телевізійного ⌠мила■, українське кіно не буде далі розвиватися■

Травень
Анатолій Погрібний: ⌠Народ ⌠зробиться■ тільки тоді, коли ⌠зробиться■ його еліта■

2005

Листопад
Мирослав Попович, директор Інституту філософії НАНУ, академік: ⌠Події йдуть нормальним шляхом, і зараз люди мають вибирати свою політичну орієнтацію■

Квітень-травень
Архієпископ Димитрій: ⌠Перспектива православної Церкви √ це мирне співіснування в державі, де кожен має право сповідувати будь-яку віру або її не сповідувати■