Український центр гуманітарної інформації ⌠Світогляд■

Національне відродження чи

національне переродження

Усі народи, яким вдавалося було вибороти свою національну незалежність та будувати свої національні держави, зусиллями і розумом своєї національної еліти брали чіткий і твердий курс на національне відродження та побудову національної держави, що визначало і наповнювало національну ідею, згуртовувало і зміцнювало націю. Тут закономірно спостерігався взаємовплив. Визволення нації з-під панування іншої нації спонукало до побудови національної держави, а її будівництво сприяло ідентифікації нації, окресленню її етнічної самобутності. Процес національного відродження завжди виступав могутнім каталізатором внутрішньої злагоди і економічного поступу. Так було в наших сусідів поляків у часи їхнього відродження, так було з французами та з італійцями, коли пролунали знамениті слова Гарібальді: ⌠Ми зробили Італію. Тепер треба зробити італійців■. ⌠Ми зробили Україну. Тепер треба зробити українців.■ До національного відродження мав би закликати українців у вересні 1991 р. Леонід Кравчук. Але він нікуди не кликав, а невдовзі сили, що побачили в ньому ⌠націоналіста■, усунули його з політичної арени. Саме лозунги зближення з Росією та надання в Україні російській мові рівного статусу з українською було найважливішим аргументом для перемоги Л. Кучми. Саме із вщерть зрусифікованої Донецької області довго чекали підсумків голосування, які, як врешті з▓ясувалося, перекреслили надії на те, що незалежна Україна піде шляхом національного відродження. Перед ним поставила шлагбаум інавгураційна промова обраного Донбасом нового президента з його обіцянкою проголосити російську мову другою державною.

Україна вже в новітній історії має досвід кампанії національного відродження. Її організувала комуністична влада після утворення СРСР. Але кампанія виявилася западнею. За допомогою офіційного курсу на українізацію, який під керівництвом завжди дисциплінованих більшовиків, протікав успішно, були виявлені усі національно активні українці. Відродження було розстріляно, а головний відродженець Скрипник сам пустив собі пулю в серце.

Усі три скликання Верховної Ради незалежної України, усі її вісім урядів та обидва президенти не проголошували офіційного курсу на національне відродження і не керувалися ним у своїй практичній діяльності. Верховна Рада ледве вимучила 10-у Статтю Конституції і цим обмежилася. Президенти начебто не заважали українізації України, але й активно не сприяли їй. Вісім урядів і їх прем▓єрів переймалися більше економікою. Віце-прем▓єри, що відповідали за гуманітарний напрямок, підбиралися з людей, що українською говорити вміли, але серце за неї у них не боліло. М. Жулинський, який очолював урядовий гуманітарний напрямок двічі, і який вважає себе націонал-лібералом, вів себе так, наче він власної тіні боїться, і для національної справи він, власне, нічого серйозного так і не зробив. Ситуація на десятому році незалежності переконує, що Україна, на відміну від інших європейських держав, не будується як держава національна.

Як могло так статися? Легко звинуватити лише саму вищу українську владу, хоча поза сумнівом, вина її є. Але мусять існувати об▓єктивні підстави для такої її поведінки. Зрештою, президенти і члени парламенту не прилітають в Україну з небес. Їх обирають на виборах українські люди. А українські люди є різні. Одні з них обирають до парламенту українських національних патріотів, а інші голосують за тих, хто їх обзиває ⌠бандєровцамі■. Ми зіткнулися в Україні з ситуацією, яка є характерною для багатьох національно-визвольних революцій. Ситуація виглядає так: Україна вийшла зі складу Росії, але ж Росія не вийшла з України. Вона залишила тут не лише свій військовий флот. Росія залишила нам колоніальні метастази. В Україні досі панує російська церква, десятки тисяч священників якої не хочуть молитися за Україну, а пропагують ідею єдності східних слов▓ян, яка насправді є ідеєю відродження російської імперії.. Росія після багатовікового панування в Україні залишила в ній свою мову, яка перетворила значну частину українців в ⌠рускоязичноє насєлєніє■ з постколоніальним мисленням. Cоціологічні дослідження стабільно показують, що біля третини громадян України хоче, щоб Україна знову приєдналася до Росії. Їм здається, що там життя буде ситнішим. Важко будувати українську національну державу, коли третина громадян держави хоче здати її Москві.

Останнім часом особливо розперезалися ті, кого заведено звати яничарами. Яничарів народили українські батьки, а вони ніби мухи під осінь, не відчуваючи міри і не шкодуючи грошей, у час коли більша частина України і її столиця є суцільно зрусифікрваними, оголосили справжню інформаційну війну українській мові. Останнім кроком яничарів є заснування на допомогу відомим газетам, що вже віддавна зросійщують Україну, нових видань, таких як ⌠Киевский регион■, ⌠Новая генерация■. Показовим у цьому плані є відродження газети ⌠Киевлянинъ■, яку за царських часів видавав у Києві лютий ворог української нації і української мови російський шовініст Шульгін.

Як могло статися, що самі українці не хочуть горнутися до свого національного, а часто навіть затято борються з ним. Відповідь тут проста. Значна частина української нації внаслідок її тривалого перебування у складі царської Росії асимілювалася, стала національно-безхребетною, втратила чітку національну ідентичність. Національна політика і соціально-економічна практика більшовиків, їхнє вороже ставлення до виховання молоді на християнських і національних цінностях завершила справу російських колонізаторів тим, що значна частина міського українського населення на тій території України, яка незмінно перебувала під Росією (схід, південь та столиця) втратили свої чіткі національно-етнічні ознаки. Загальне уявлення, що нині в Україні є три основні етнічні складові (українці + росіяни + інші національні меншини) є не зовсім об▓єктивним. Реальнішою є така картина: українці + украінци + росіяни + інші національні меншини. Украінци (вони, до речі, самі себе так називають, ставлячи наголос на складі ⌠кра■, коли їх запитують про національну належність) фактично виступають сьогодні як явище, що має ознаки нової етнічної спільноти.

Згідно з теорією націотворення, нації можна розглядати як живі організми. Нації народжуються, розвиваються, гинуть, піддаються впливам і деформаціям. Деякі вчені-етнопсихологи образно кажуть, що кожна нація проходить період зачаття, розвитку плоду та власне народження. Вони роблять прогноз, згідно з яким на території України десь приблизно в кінці двадцятих років ХХІ століття народиться якась нова нація. Якщо ця гіпотеза виявиться вірною, то нова етнічна спільнота найімовірніше виникне внаслідок остаточної трансформації частини українців в украінців.

Словники підказують, що нація - це стійка історична спільність людей, що характеризується етнічними рисами, зумовленими особливостями економічного і культурного розвитку, спільністю території, мови, побуту, традицій і звичаїв, а також відображенням цих факторів у суспільній свідомості і психології. Зі згаданого визначення випливає, що ⌠украінци■ відповідають більшості з перерахованих критеріів. Вони хоч і розсіяні по всій Україні, але в основному зосереджені на певній географічно зв▓язаній території (на сході й півдні держави). Вони демонструють більший потяг до Росії, ніж до Європи. Голосуючи за лівих, вони проявляють схильність до усуспільнення власності, а отже до общинного, а не приватновласницького господарювання, яке є характерним для ⌠західняків■. Украінці в цілому є менш релігійними за українців. Вони практично повністю відцуралися національних звичїв. Нарешті, украінці мають свою мову, яку вони вважають російською. Насправді мова переважної більшості украінців своїми лексичними, і насамперед фонологічними, фонетичними, інтонаційними параметрами помітно відрізняється від cправжньої російської мови.

Користуючись образними термінами етнопсихологів, можна сказати, що зачаття украінців як етноспільноти сталося після згвалтування російським царизмом України триста років тому. Визрівання плоду стало можливим завдяки курсові комуністичної партії на створення ⌠єдіного совєтского народа■ і єдиного російськомовного простору. Проголошення Незалежності призупинило процес формування украінців як етнічного новоутворення. Процес міг бути повністю зупинений чітким державним курсом на національне відродження. Проте переповнена комуністами, шовіністами і украінцами Верховна Рада 1-ого і 2-ого скликання з агресивною зухвалістю сприймала будь-які спроби законодавчо унормувати компоненти національного відродження. Вони стримували утвердження державності української мови під час затвердження Конституції і низки законів (про освіту, про засоби масової інформації, про рекламу). Вони досі публічно пропагують ідею державності російської мови в Україні. Вони усунули графу ⌠національність■ з пашпорта. Вони постійно свідомо замінюють термін ⌠український народ■ терміном ⌠народ України■, відмовляються від затвердження тексту національного гімну як гімну державного і т. д.

Зараз створилася ситуація замкненого кола. Національне відродження не може пробити собі шлях без офіційного і рішучого курсу на нього з боку влади, а влада, яка була б здатна на проголошення і здійснення такого курсу, в принципі не може бути обрана, бо украінці, що є байдужими, а нерідко ворожими до національно-українського характеру держави, як свідчать наслідки попередніх парламентських і президентських виборів, чисельно переважають українцїв. Політичне обличчя парламенту і президента значною мірою визначається національними особливостями населення сходу й півдня України. Адже всі західні області України вкупі мають населення ненабагато більше, ніж одна Донецька область.

Особливу роль у формуванні будь-якої національної держави належить національній мові. Українська мова конституційно проголошена в нас державною, але такою вона не стала, хоча подекуди є певний поступ у цьому напрямку. Проте згаданий поступ торкнувся небагатьох сфер суспільного життя і не розповсюдився на всі регіони, а зачепив головним чином правобережну Україну. Фактично застосування української мови як державної є справою виключно добровільною. Хто хоче, той застосовує, а хто не хоче, той ігнорує закон. Хоча противникам національного характеру української держави не вдалося включити в Статтю 10 Конституції норми про державність російської мови, вони реалізовують цю норму на практиці найповнішою мірою. Особливо це стосу.ться східних та південних областей, а також столиці. Нині в державі насправді існує дві державні мови. На виручку комуністам, що не перестають виступати за державність російської мови, прийшли капіталісти, які цю тезу активно (а часом по-яничарськи агресивно) втілюють в життя, зрусифікувавши по всій Україні інформаційний (телевізійний, газетний та книжковий простір), приватний бізнес, приватну освіту тощо. Украінська буржуазія виявилася буржуазією переважно украінской. Російська мова панує в Збройних Силах та в спорті і надій на створення тут українськомовних оазисів немає. Укранські діти, що потрапляють у військові чи спортивні навчальні заклади, піддаються, як і раніше, наступальній русифікації. Більшість викладачів негуманітарних вузів, за винятком західноукраїнських, готують спеціалістів для України державною мовою Російської Федерації. Російська мова зберегла за собою статус панівної, а фактично єдиної мови, в переважній більшості міст сходу, півдня та, як це не прикро, в столиці.

Столиця України залишається в цілому російськомовною. Її молодь українською мовою зовсім не користується. У Києві неможливо знайти молоду маму, яка розмовляла б зі своїм дитям українською мовою. Київська влада на чолі з її міським головою переймається більше зовнішніми та парадними атрибутами українізації столиці. За часів правління Олександра Омельченка у столиці не перейменовано жодної вулиці, а редакція газети ⌠Українське слово■ досі розташована на вулиці Січневого Повстання, яке, як відомо, знищило українську незалежність. Ганебний фарс, за яким вулиця Січневого повстання є продовженням вулиці Михайла Грушевського, вже на дванадцятиому році Незалежності наче в дзеркалі відбиває справжній характер столичної влади. Якби вона дбала про українське обличчя столиці, то тисячі її кондукторів вже давно обслуговували пасажирів українською, а не рускоподібною мовою. Якби у міського голови боліло серце за те, яким буде столиці України у майбутньому, він знайшов би ключ до ректорів столичних вузів і там розпочали б викладання державною мовою. На жаль, у наших столичних університетах домінує російська мова. Бути українцем не означає носити українське прізвище та вміти говорити українською мовою. Бути українцем означає відчувати себе частинкою української нації і сприяти її збереженню як єдиної нації всупереч стихії денаціоналізації і переродження в ⌠украінскую націю■.

Чи існує ще шанс повернення всієї України на шлях національного відродження? Чи здатна українська влада стати владою національною українською? Чи спроможна вона попередити розкол нації і, ймовірно, розкол держави? Адже хто дасть гарантію, що після якого небудь нав▓язаного референдуму про державність російської мови чи приєднання до російсько-білоруської держави всі українці легко погодяться з перспективою ліквідації української держави.

Згаданий шанс ще є. Він пов▓язаний нині лише з однією умовою: об▓єднання на наступних президентських виборах усіх без винятку національно-патріотичних сил та їх тісної взаємодії з тими ліберально-демократичними силами, які принципово не відкидають ідею українського національного відродження і побудови справді української держави.

Юрій Гнаткевич

Інші статті розділу:

Україна презентує себе світові

Між Сциллою та Харибдою (роздуми про сучасну ситуацію в Україні)

На шляхах подолання Чорнобильської катастрофи

Інформацію сайту можна використовувати з посиланням на джерело.